УПЦ КП м. Рівне Всіхсвятська православна парафія

Cвятитель Петро Могила, митрополит Київський і Галицький та всієї Русі (1647)




Cвятитель Петро Могила, митрополит Київський і Галицький та всієї Русі
(1647)


Майбутній Київський митрополит Петро Могила народився 21 грудня 1596 р. і походив із стародавнього молдавського роду Могил. Він був третім сином Симеона Могили, молдавського князя. Рід Могил мав родинні зв’язки з такими польськими або спольщеними магнатськими родинами, як Потоцькі, Вишневенькі, Корецькі. Вони виникли через заміжжя «Могилянок», доньок молдавського князя Єремії, та одруження синів названих родин. Брат батька Петра Могили — Юрій у 1589 р. був поставлений на митрополита Молдавського і Сучавського. Симеон Могила — батько майбутнього Київського митрополита — у 1596 р. одержав від Польської держави право польського шляхетства. Будучи польськими шляхтичами і підтримуючи тісні політичні зв’язки з Польщею, Могили мали великі маєтності на Поділлі та Київщині. Вони не тільки залишилися православними, а в особах Єремії і Симеона проявили себе великими прихильниками Української православної церкви. Могили були благодійниками Львівського ставропігійного братства. На пожертви Єремії і Симеона Могил у Львові побудовано церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці (1591), тому вона й названа Волоською (Молдавія й Волощина — назви румунських земель у XIV-XVII ст.). Рід Могил по жіночій лінії теж прославився своїми пожертвами для Української Православної Церкви. Донька князя Єремії Анна, незважаючи на шлюб із польським аристократом, залишилася православною, а в 1630 р. навіть стала членом Львівського ставропігійного братства.

Початкову і середню освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі. Він міг навчатися також у Львівській єзуїтській колегії, де в той же час навчався майбутній український гетьман Богдан Хмельницький, оскільки вони були майже однолітками. Після цього Петро Могила подорожував по Західній Європі, здобуваючи вищу освіту в закордонних університетах. Він добре знав грецьку мову, яку вивчав у Львівському братському училищі, і латинську, якій приділяли увагу в єзуїтських колегіях. У закордонних університетах (зокрема Сорбонському) Могила вивчав латинське богослів’я. Пізніше, розробляючи систему освіти в Києві, він запозичив усе те позитивне, з чим ознайомився в школах і вищих навчальних закладах Західної Європи. Саме цим пояснюються, з одного боку, його відданість православній вірі, а з іншого — відкритість до інших віросповідань.

При дворі польського гетьмана Станіслава Жолкевського молодий Петро Могила вивчав військові мистецтво, яке незабаром йому довелося застосувати на практиці. Зі своїм власним людом він брав участь у Хотинській битві 1621 р. У цій польсько-турецькій війні перемогу здобуло польсько-українське військо, у якому козацькими загонами командував Петро Сагайдачний. Тоді ж Сагайдачний дістав поранення, від якого незабаром помер. У рік його смерті — 1622 р. — Петро Могила приїздив до Києва. У цей час перед ним стояла дилема, яким шляхом іти далі: обрати службу офіцера польської армії чи стати на духовну стезю, присвятити себе служінню православній церкві, яка за тих умов дуже цього потребувала. В наступні роки вій часто приїздив до Києва — міста, з яким його пов’язувало почуття вдячності своєму духовному наставнику митрополиту Іову Борецькому.

Минуло три десятиліття після Берестейської унії, коли православні в Україні й Білорусі розкололися на дві частини: одна визнала примат Римського Папи і деякі католицькі догми, через що почала називатися греко-католицькою, або уніатською, а інша зберігала традиційну віру предків, започатковану ще за часів Київської Русі в складі Константинопольського патріархату.

Церковне життя ще й до унії було дезорганізоване. Моральний стан ієрархії та духовенства перебував на низькому рівні, Ієрархи розпоряджалися маєтностями церкви, немов своєю приватною власністю. Через унію православна церква позбулася деяких храмів і володінь. Софію Київську в православних відібрали. Римський Папа вважав, що і Києво-Печерська лавра мала перейти у володіння греко-католицького митрополита.

У цей тяжкий для православної церкви час Господь поставив світильником Української Православної Церкви Петра Могилу. У 1627 р. після смерті архімандрита Захарії Копистенського він був обраний архімандритом Києво-Печерського монастиря. На виборах Петро Могила мав повну підтримку митрополита Іова Борецького. Святитель займався церковно-православного діяльністю і співпрацював з ієрархією, висвяченою Єрусалимським патріархом Феофаном при королі Сигизмунді III, коли становище православної церкви в Польщі було безправним, а православна ієрархія не визнавалася державною владою. Молодий архімандрит, воєводич молдавських земель і одночас польський шляхтич, не завагався стати на бік православних українців і білорусів, в опозицію до пануючого суспільства, гнобителів християнства. Незважаючи на свою відданість православній вірі, він не був засліпленим фанатиком, його всебічна освіта та широкий світогляд дали можливість цінувати все краще, що було в інших віросповіданнях.

Петро Могила мав конкретний план виведення православної церкви з глухого кута, у якому вона опинилася після Берестейської унії, і повернення її до давнього благочестя. Досконало знаючи, у чому полягала сила зброї єзуїтів, він усвідомлював, як їй можна протистояти. Одним із таких важливих засобів він уважав освіту й друковане слово. Петро Могила розпочав культурно-просвітницьку діяльність у церкві видавництвом книг у Печерській друкарні та заснуванням школи в Києво-Печерській лаврі. Школа була відкрита після смерті Іова Борецького восени 1631 р., бо митрополит був противником відкриття в Києві нової школи, яка б конкурувала з Київського братського школою. Перед Петром Могилою постала проблема: де набрати добрих учителів, коли їх в Україні не було? Він зібрав талановитих молодих людей і послав їх за кордон вчитися на свої кошти; потім вони стали викладачами Могилянської школи.

У передмові до виданого Петром Могилою у 1636 р. «Анфологіону» сказано: «На кошти свого родинного майна, відновивши занедбані й спорожнілі київські школи, він постачав, постачає і дуже хоче за допомогою небесною до кінця свого життя постачати школи книгами, учителями, засобами на існування бідних студентів».

Петро Могила як архімандрит завів у Лаврі належні порядки. Він поновив Успенський собор, побудував у Голосієві під Києвом монастир, а також притулок для старців. І все це — на власні кошти. При захисті прав Києво-Печерської лаври чи інших православних церков Петро Могила діяв сміливо й наполегливо. Енергійна діяльність архімандрита Петра Могили за п’ять років від поставлення його на ігумена монастирської братії, тверда оборона ним прав православної церкви перед чисельними польськими магнатами поставили його на чолі православної делегації, яка після смерті Сигизмунда III повинна була відстоювати права православної церкви у Варшаві на сеймах конвокаційному, елекційному й коронаційному нового короля Владислава IV. Велика заслуга Петра Могили в тому, що він добився урівняння в правах православної церкви з греко-католицькою, про що було записано в «Пунктах заспокоєння» 1632 р. Із цього часу православна ієрархія визнається польським урядом. До цього православна церква не мала ніяких прав, а єпархіальні архієреї сиділи в Києві, не маючи права знаходитися у своїх єпархіях.

Його заслугу визнали сучасники. Кияни, духовенство, українська шляхта радісно вітали Петра Могилу стрічками, промовами, віршами. В його особі українці святкували свою першу національну перемогу після стількох літ смутку, неволі та приниження. Студенти Могилянської колегії в похвалах Петру Могилі свідчили, що він «доказав ясніше від сонця в полудні наші права щодо сили тверді, як алмаз, золоті за своєю дорогоцінністю, святі за своєю давниною».

Серед своїх сучасників Петро Могила найкраще усвідомлював ту шкоду, якої завдавав українському народові розкол між церквами, і тому щиро прагнув його подолати. Ця ідея пронизує всю його церковну діяльність — від початку і до останнього подиху митрополита. В цей час польський уряд уже зрозумів, що Берестейська унія не виконала завдань, які ставилися перед нею.

Перші кроки Петра Могили в цьому напрямі були пов’язані з планами Мелетія Смотрицького, автора прославленої «Слов’янської граматики», знаменитого полеміста, якому належав «Тренос», що за його купівлю чи продаж король установив штраф у п’ять тисяч злотих. Мелетій Смотрицький був православним єпископом, висвяченим ще патріархом Єрусалимським Феофаном, але потім, у липні 1627 р., ображений утручаннями братства в його церковні справи, таємно перейшов на бік уніатів. Не розкриваючи своїх зв’язків із католиками, він не раз обговорював із митрополитом Іовом Борецьким і Петром Могилою проблему зближення позицій православних ієрархів і греко-католиків. При цьому і тодішній Київський митрополит, і Києво-Печерський архімандрит прихильно ставилися до ідеї примирення церков. Мелетій Смотрицький продовжував агітувати молодого ієрарха перейти на бік уніатів «для поєднання Русі з Руссю», однак Петро Могила, хоч і став лагіднішим у розмовах про римську церкву і про догматичні різниці з нею, проте залишився на позиціях православної віри.

15 серпня 1628 р. на Успіння Пресвятої Богородиці був скликаний Помісний православний собор. На ньому вирішили розглянути розходження між православною і католицькою церквами. Проект постанови доручили підготувати Мелетію Смотрицькому. Однак замість цього він написав трактат під назвою «Апологія подорожі до країв східних…», у якому всю вину за розкол поклав на православну церкву. Така позиція Мелетія Смотрицького викликала осуд серед православних. Петра Могилу включили до духовного суду, який виявив, що в «Апології…» Мелетія Смотрицького є сто п’ять відступів від православного віровчення. Собор вимагав від її автора зречення. Спочатку Мелетій Смотрицький відмовився, а потім під тиском козаків, які погрожували йому смертю, засудив «Апологію…» і покаявся. Петро Могила не тільки засудив цей твір, а й сам роздавав учасникам собору свічки для спалення «Апології…».

Тим часом Петро Могила розгортав свою діяльність у Лаврі, зміцнюючи її друкарню. Друкарню Печерської лаври заснував у 1615 р. Єлисей Плетенецький, тодішній архімандрит. Це була перша друкарня в Києві, яка стала важливим центром книгодрукування в Україні ХVІІ-ХVШ ст. Після смерті Єлисея Плетенецького друкарнею керував Захарія Копистенський, а вже після нього — Петро Могила, за якого друкарня значно активізувала свою діяльність.

У 1629 р. тут був виданий «Літургіаріон», або «Служебник». Священнослужителі Української Православної Церкви вперше одержали потрібну для них книгу. Противники православ’я (і не тільки вони) не раз посилалися на те, що в церковних книгах Русі було багато помилок і різночитань. Петро Могила добився того, що будь-яка церковна книга, яка друкувалася в Україні, звірялася з джерелом перекладу. Він особисто ввіряв слов’янські переклади з грецькими оригіналами. Для цього видання було написано догматичне й обрядове пояснення літургії. Через 10 років «Служебник» був перевиданий із доповненнями, створеними Петром Могилою єктеніями та молитвами на різноманітні випадки життя. «Служебник» сприяв уніфікації богослужбової практики української церкви і був одним із важливих кроків Петра Могили в покращенні богослужбового життя духовенства.

У 1631 р. із цієї друкарні виходить у світ «Тріодь Цвітна», яка містила всі церковні служби, починаючи від Великодня і до свята Всіх святих. Цю книжку Петро Могила присвятив своєму єдиноутробному брату Мойсею, який був князем у Молдові. У передмові він виклав «обов’язки доброго керівника». Серед них були такі: призначати на службу мужів благих і благочестивих; у суді перш за все вину з’ясувати, а тоді вже вирок проголошувати; жити в мирі із сусідами; за свободу Вітчизни і своїх «підручних» мужньо стояти; воювати лише з ворогами, а «незлобливих» щадити.

Поряд із «політичними» порадами Петро Могила давав братові й «Божі»; передусім вірі православній поклонятися та її поширювати; у своїй державі викоріняти ідолопоклонство і «сатанинські умишленія», зміцнювати вчення соборної церкви; у православ’ї та благочесті наслідувати приклад батьків і попередників; бути ктитором, будівничим і благодієм церков та училищ; для своїх підлеглих бути справедливим керівником і взірцем благочестя, справедливості, честі й усіх доброчинностей; прислуховуватися до уст Господніх; будувати і відновлювати храми; берегти церковні обряди; усім підвладним письмово нагадувати про каяття і молитву. В цих порадах Петро Могила виклав власне бачення не тільки світського керівника, а й ієрарха православної церкви.
За п’ять років його керівництва в Лаврі було надруковано п’ятнадцять різних книжок. Освічених богословів і письменників, які гуртувалися навколо Петра Могили, називали «могилянським Атенеумом». У 1636 р. з’явилася книга під назвою «Анфологіон» — збірник моральних і життєвих повчань.
Петро Могила дбав про книгодрукування не лише в Києві та Україні, а й за її межами.

На дев’ятий день після смерті митрополита Іова Борецького Петро Могила об’єднав лаврську і братську школи при Богоявленському монастирі на Подолі в Києві. Об’єднання цих шкіл заклало основи вищої освіти на території колишньої Київської Русі. Утворений таким чином Києво-Могилянський колегіум став фактично першим православним університетом. Тут отримали освіту чимало знаменитих, освічених і доброчесних пастирів, державних чиновників і зразкових громадян. Колегіум і Богоявленський монастир, ченцями якого були виключно викладачі колегіума, утримувалися на кошти Петра Могили.

Як освітня установа, колегіум Петра Могили мав європейську структуру, відповідаючи всім тодішнім стандартам. Як відомо, у Європі освіта зародилася в монастирських школах. Пізніше більш ґрунтовну підготовку давали так звані соборні школи — при кафедральних соборах великих міст. Ще пізніше на їхній основі виникають універсальні шкільні заклади — університети або академії. Заснований Петром Могилою навчальний заклад був схожий на подібні західноєвропейські вищі школи. У ньому було вісім класів, а навчання тривало спочатку сім, а пізніше дванадцять років. Польський король тривалий час не давав дозволу на викладання богослов’я, і це стало формальною причиною того, що заснований навчальний заклад не одержав звання академії.

Могилянська колегія ставила перед собою мету виховати красномовних ораторів, які б володіли мистецтвом вести диспут, захищаючи православну віру, виголошувати проповіді.

Щоб забезпечити належний рівень освіти, Петро Могила постійно стежив за високим рівнем кваліфікації науково-педагогічних кадрів колегії. Для цього він посилав здібних учнів на навчання за межі України. Серед них буди Інокентій Гізель, Єпіфанін Славинський, Софроній Почаївський, Тарасій Земка. Лазар Баранович. Викладачами ставали також кращі випускники колегіуму.

Петро Могила мріяв поширити започатковану ним систему освіти на всю Україну. 1634 р. він організував філіал Київського колегіуму у Вінниці, який згодом, у 1639 р., був переведений на Волинь у місто Гощу. З 1636 р. існував філіал колегіуму і в Кременці. Більше того, Петро Могила заснував освітні заклади нового спрямування навіть за межами України. За його допомогою було організовано Слов’яно-греко-латинську академію в столиці Молдови Яссах, куди він направив чотирьох київських викладачів. Тоді ж, у 1640 р., київський митрополит звернувся й до московського царя Михайла Федоровича з пропозицією заснувати в Москві ШКОЛУ, у якій київські вчені навчали б дітей боярських і простих людей грецькій та слав’янській грамоті. Але цю пропозицію не прийняли.

Могилянський колегіум викликав занепокоєння польських урядовців. Польський король відмовився видати привілей на засновану Петром Могилою вищу школу, що дало можливість їй мати статус академії. Польські урядовці всіляко намагалися знищити цю школу, розігнати її учнів і викладачів. Відряджені до Києва єзуїти заснували тут свій колегіум, метою якого було, щоб студенти з руського колегіуму переходили до єзуїтського і навчалися латинській вірі. Представники влади не спинялися ні перед чим, аби налякати учнів колегіуму. 1640 р. Петро Могила подав скаргу уряду на те, що намісник Київського замку, потураючи злобі ворогів колегіуму, навмисне підіслав свого повіреного, який, зіткнувшись з якимись іншими особами, напав на студента Гоголевського, звинуватив його в безчинстві, а намісник без розгляду справи стратив його.

Могилянська школа почала давати свої плоди. Наслідком всілякого сприяння освіті стало те, що через кілька років після смерті Петра Могили іноземні мандрівники засвідчували надзвичайно високий рівень загальної грамотності в Україні. Антиохійський архідиякон Павло Алепський побував у 1654 та в 1657 р. на нашій землі й відзначив, що «по всій землі руських ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок уміють читати і знають порядок церковних служб… На землі козаків усі діти вміють читати, навіть сироти». У своїх спогадах Павло Алепський окремо спинився на тодішньому світильнику просвіти — Київському колегіумі.

Отже, Києво-Могилянський колегіум від самого початку відіграв важливу освітню роль в Україні, став центром розвитку наукової думки, а головне став інструментом захисту православної віри. Сам Господь воздвигнув світильник православної церкви в Україні — Петра Могилу. У колегіумі він виховав духовних пастирів, учених і багато визначних церковних діячів, які зробили вагомий внесок у розвиток православного богослов’я і культури не лише в Україні, а й у сусідніх державах.

Після смерті короля Сигизмунда III у 1632 р. в Прилуках на великій козацькій раді була обрана делегація від православного населення України на конвокаційний сейм. Свою делегацію відправило й православне духовенство. І хоча на той час Київським митрополитом був Ісайя Копинський, главою делегації обрали Петра Могилу, якого підтримувала і шляхта, що не прийняла унії. За попередніх чотири з половиною роки архімандрит Києво-Печерського монастиря зробив багато для захисту Лаври. Навколо Петра Могили гуртувалися всі, хто бачив у ньому захисника православ’я.

На сеймі Петро Могила зайняв тверду позицію. Він вимагав скасувати всі заборони щодо будівництва православних церков, відкриття колегіумів, друкарень, а також порушив питання про повернення відібраних греко-католиками православних храмів. Позиція Петра Могили примусила претендента на польський трон королевича Владислава прийняти спеціальний документ «Статті, або пункти заспокоєння руського народу». Багато вимог Петра Могили було задоволено, зокрема, щодо повернення православним Софійського собору в Києві, Видубецького монастиря (в обмін на Гродненський), усіх маєтків Київської митрополії, повернення Луцької та Перемиської єпархій для православного люду. Все це значно зміцнило любов православних до Петра Могили. Це привело до того, що делегати елекційного сейму у Варшаві обрали Київським митрополитом Петра Могилу замість старого, кволого і хворобливого Ісайї Копинського. Король Владислав IV цей вибір затвердив 10 листопада 1632 р. а 12 листопада того ж року до Царгорода виїхала делегація Української Православної Церкви. Константинопольський патріарх Кирило Лукаріс благословив Петра Могилу й одночасно призначив його екзархом Константинопольського патріаршого престолу.

Хіротонія відбулася у Львові 1633 р. в Успенській (Волоській) церкві, яку двома роками раніше освятив сам Петро Могила. Після завершення справ у Львові нововисвячений митрополит повернувся в Київ, де його зустрічали з великою радістю. Після повернення до Києва з титулом митрополита Київського і Галицького і всієї Русі діяльність Петра Могили в церковному будівництві ще більше посилилася, як і в галузі освіти, книгодрукування, так і в благодійних справах. Між іншим, жителі Києва силою відібрали Софійський собор. У ті часи кафедральний собор, збудований Ярославом Мудрим, знаходився у занепаді. Служба в зруйнованому соборі не правилися. Наглядав за собором шляхтич Корсак. Юрба киян прийшла до хати Корсака з вимогою віддати ключі від собору. Самого Корсака вдома не було, а його мати відмовилася віддати ключі. Тоді люди рушили до собору, відбили замки і відчинили його. Кияни також заволоділи дерев’яною церквою Св. Миколая, що стояла на місці Десятинної, та церквою Св. Василія, яку збудував ще князь Володимир на Перуновій горі.

Петро Могила привів «главу і матір всіх церков Русі», як він називав Софійський собор, у благоліпний вигляд. Через кілька років після реставрації собору в Передмові до присвяченої Петру Могилі виданої у Львові «Тріоді» (1642) видавці відзначали: «Церкву Св. Софії у богоспасаємому городі Києві, колись святої пам’яті князем і самодержавцем всієї Русі Ярославом збудовану і на приклад усьому світу виставлену, Ваше Преосвященство вже в руїнах перебуваючу знову реставрував і до першої оздоби коштом своїм і старанням привів». Крім того, Петро Могила відновив і церкву Св. Василія, а на руїнах Десятинної почав будувати нову, причому спочатку провів тут археологічні розкопки, знайшов гроб князя Володимира і переніс його святі останки до Успенського собору Києво-Печерської лаври, Петро Могила також відбудував і стародавній храм Спаса в Берестові. У Києві він побудував і нові церкви, які, на жаль, до наших часів не збереглися,

У будівельних і реставраційних справах Петро Могила не забував і про свою давню мрію — примирити і поєднати всіх руських людей християнської віри. У 1636 р. він звернувся до православних із закликом до примирення з греко-католиками. Митрополит узагалі закликав до миру віруючих усіх віросповідань. У зверненні до священиків і мирян Петро Могила писав: «Ми закликаємо всіх, хто живе під одним законом, до сусідської дружби, злагоди і приязні».

Але ці настрої декому не подобалися. Були серед недругів Петра Могили і такі, що не тільки не підтримували його, а навіть намагалися зашкодити, поширюючи різні брехливі чутки й наклепи. Чимало неприємностей завдав новому митрополиту Ісайя Копинський. Безперечно, усунення з Київської кафедри, яку він займав, пережити було нелегко. Ісайя Копинський спочатку погодився з тим, що митрополитом Київським замість нього став Петро Могила, але пізніше почав писати до короля скарги на свого наступника. Після чвар і скандалів у лютому 1637 р. в Луцьку в присутності великого числа духовенства відбулася зустріч і примирення двох митрополитів, після чого Ісайя Копинський відмовився від своїх позовів і претензій до Петра Могили. Це називалося тоді «дати квит». Його заява про те, що він дає квит Петру Могилі була легалізована відповідним записом у міській судовій книзі.

У 1635 р. волинський воєвода князь Адам (Олександр) Сангушко виступив з ініціативою поєднання православних і уніатів. Він звернувся до папи з листом, у якому свідчить про прихильне нібито ставлення Петра Могили й православного народу України до унії. Зокрема, він писав у Ватикан: «Могила внутрішньо схильний до унії… Але через страх перед козаками… не наважується бути відвертим». Це звернення спонукало Ватикан провести таємні переговори. Про це дізнався польський король Владислав IV.

Він звернувся до Петра Могили й до уніатського митрополита Вільяміна Рутського з пропозицією домовитися між собою й обрати патріарха української церкви. Король просив митрополитів православної та уніатської церков дійти «єднання і тривкої згоди»: «Ви можете, за прикладом Москви та інших держав, мати в себе вдома те, за чим ви звертаєтеся за кордон».

Чутки про те, що Петро Могила має стати першим «руським», тобто українським патріархом, були досить поширені як у самій Польщі, так і за її межами. У Ватикані від ідеї патріархату для руської (української) церкви рішуче відмовилися і на цьому стояли і в 1637, і в 1638 р. Там категорично відмовлялися від обговорення будь-яких догматичних питань і тим самим зривали всі спроби примирення церков. У Ватикані покладалися на інформацію, що надходила з Польщі про те, нібито Петро Могила поділяє погляди уніатів. У ватиканських архівах зберігається чимало документів, у яких Київський митрополит характеризується як таємний уніат. Там бажане видавали за дійсне.

Ці документи складалися католиками або уніатами, і в них відображено те, що їхні автори хотіли б бачити. Але між позицією Петра Могили і позицією католицької церкви в справі об’єднання розділених церков суттєва відмінність. Тодішні католики навіть уніатів вважали нижчою категорією віруючих, не кажучи вже про віруючих інших віросповідань. Вони визнали єдино правильною вірою тільки свою, тому прагнули підпорядкувати собі православних шляхом злиття церков під главенством папи; тим часом як Петро Могила хотів об’єднати, а не злити церкви, не підпорядковувати одну церкву іншій. Умовою об’єднання церков мала стати віра неподільної церкви. Тому він міг погодитися на обрання спільного для православних і уніатів патріарха, який попри визнання примату Римського Папи «primus in terparis» у всьому іншому був би цілком незалежний. Об’єднання повинно залишити східні й західні церкви самостійними. Тому митрополит Київський не повинен призначатися ні Римським Папою, ні Константинопольським патріархом, а мусить бути обраний собором своїх єпископів. Для примирення ворогуючих в Україні сторін слід скликати собор православних і уніатів, попередньо обговоривши на своїх соборах потребу покласти край розбратові між церквами.

За життя Петра Могили було здійснено ще одну спробу об’єднання церков у 1643 р. Ініціатива цієї спроби виходила від Холмського уніатського єпископа Мефодія Терлецького. Православні висунули умови в документі «Способи загальної згоди». Ці умови стосувалися кількох догматичних питань, але вони засвідчують, що і православні в деяких питаннях згідні піти на компроміс, а в головних своїми поглядами поступатися не збираються. Спроба і на цей раз закінчилася безрезультатно. Православні не прийняли католицьких умов. Петро Могила критично ставився до Берестейської унії, яка мала на меті не збереження православ’я, а перетворення грецької віри на римську. Він погоджувався на визнання примату папи як першого по честі, якщо це принесло б якусь користь православній церкві. Православні хотіли розв’язати розбіжності на основі рівності сторін, і тут не можна не визнати широту поглядів Петра Могили, який прагнув подолати розкол між східною і західною церквами. Він пропонував компроміси, але не за рахунок будь-якої зміни православних догматів. І не його вина, що католицька сторона була непоступливою. Конгрегація пропаганди віри розглядала пропозиції православних і підтвердила свою головну умову: визнання всіх католицьких догматів. 16 березня 1648 р. Конгрегація пропаганди віри прийняла рішення, що русинський митрополит повинен звертатися до Папи Римського для затвердження на своїй посаді й лише після одержання його згоди вважатиметься повноправним ієрархом.

Петро Могила серед своїх митрополичих обов’язків уважав одним з основних усунути анархію в церковному житті, ретельно стежити за моральними вимогами та канонами щодо богослужіння. Саме із цією метою він видавав численні богослужбові книжки й особисто перевіряв благочестя священиків, примушуючи вчитися тих, хто чогось не знав або не вмів, суворо караючи тих, хто продовжував порушувати церковні порядки і відправлення служб. Він особисто стежив за дотриманням церковних канонів. Так, Петро Могила відмовився висвятити на єпископа шляхтича Івана Попела, обраного перемиською шляхтою і затвердженого королем, бо той був двічі одруженим. Він піклувався про кандидатів на посади священиків, сам екзаменував їх і рішуче відмовлявся від тих, які не шанували церковних канонів. Петро Могила високо цінував участь мирян у церковних справах і тому на собори разом із духовенством запрошував світських осіб. Так було, наприклад, у 1640 р., коли на соборі в Києві розглядалися важливі питання, серед яких: «Православне сповідання віри».

Петро Могила гідно відповідав, коли православній церкві докоряли, що вона не мас «великородних владик». «Православні українці, увірувавши в Христа Господа, не сумніваються в тому, що Христос, як мислений Глава, управляє східною церквою за Своєю обіцянкою: «Се Аз з вами до скінчення віку». Русь має всесильне заступництво свого благочестя в особі Христа. А що в Русі немає великородних владик, то що в цьому поганого? Адже і первісна церква почала створюватися не великородними владиками, а убогими рибалками, однак Бог через них схилив до віри в Христа і монархів, і великородних володарів. Душі найнезнатніших християн так само спокутувані кров’ю Христа, як і душі великородних володарів, а тому і ті, й інші мають бути рівними».
У 1643 р. Петро Могила з метою піднесення благочестя й християнської моральності його пастви канонізував преподобних Печерських ченців, похованих у Ближніх і Дальних печерах Києво-Печерської лаври, архімандритом якої він був.

За часів Петра Могили виникла ідея утворення українського патріархату, яка належить польському королю Владиславу IV. Кандидатом на патріарший престол, за планом польського короля, намічався Петро Могила, якщо б православні й уніати погодилися на примирення. В православній церкві патріархати є автокефальними церквами, а патріархи головами цих автокефальних незалежних церков. Коли Владислав IV у своїх грамотах закликав православну й уніатську ієрархію до утворення патріархату за прикладом Москви, то він або несвідомо помилявся, або свідомо обманював своїх підлеглих. Король ототожнював поняття «патріарх» і «патріархат» у розумінні православної церкви з іншим розумінням його в римській церкві. Якби Київський патріархат був утворений у XVII ст., то мав би статус автокефальної церкви у складі Вселенської православної церкви, а в розумінні польського короля він підлягав би Римському Папі. А це означає, що київський патріархат відпав би від православної церкви.

Отож стає очевидним, що патріаршеством православні заманювалися до унії з Римом. Петро Могила бачив у цьому плані давній намір Риму підпорядкувати православних в Україні, бо римська церква ніколи не поступиться догматом про примат папи, а підпорядкування римському престолу приховує небезпеку для чистоти православної віри. Митрополит Петро Могила, виконуючи волю короля, до якого мав вдячні почуття за те, що він не пішов шляхом свого батька Сигизмунда III у переслідуванні православних, а навпаки, узаконив православну церкву, — розіслав братствам грамоти. У них закликав братчиків, з одного боку — до примирення з уніатами, а з іншого — бути обережними, щоб не принести шкоди православній церкві. Він наказав братствам обрати на сейм таких послів, які були найбільш віддані православній вірі. На сеймі мали обговорювати пропозицію короля про утворення українського патріархату.

Петро Могила розумів наміри польського короля й уніатів і не дав себе спокусити патріаршим саном із Риму. Правда, на сеймі 1637 р. не дійшло до обговорення питання про унійну згоду, бо цей сейм був зірваний, але король продовжував свої старання про примирення православних і уніатів на основі утворення українського патріархату.

Римська курія ставилася до ідеї українського патріархату неприхильно. В Римі ця ідея викликала побоювання, щоб переговори між православними й уніатами в справі утворення патріархату не привели до повернення уніатів у лоно православної церкви.

У той час, коли консервативно настроєне православне духовенство, і серед них колишній митрополит Київський Ісайя Копинський, поширювало серед української громадськості чутки про «неправославіє» митрополита Петра Могили, ніби «благословленного вже від Папи Римського на патріарха», Петро Могила разом із вченими ченцями готував Помісний собор церкви, який міг розглянути проблеми Української Православної Церкви. Київський собор 1640 р. проходив на суто православних засадах і засвідчив, що в церковного керівництва не було жодного наміру будувати Українську Православну Церкву на унійному грунті. Собор був викликаний ревністю Петра Могили до «охорони благочестя древніх предків наших».

Виданий Катехізис «Православне ісповідуваня віри» Петра Могили був признаний Київським помісним собором. Високо оцінюючи значення «Православного ісповідання віри», Петро Могила передав його на розгляд Константинопольському патріарху. Виправлений тоді Катехізис, або «Православне ісповідання віри», був посланий усім східним патріархам і визнаний сповіданням віри всієї православної церкви. Уперше «Православне ісповідання…» було надруковане грецькою мовою в Амстердамі 1662 р. За життя Петра Могили в скороченому вигляді польською і українською мовами Короткий, або Малий Катехізис, був виданий у друкарні Києво-Печерської лаври у 1645 р. Цей же Катехізис Петра Могили в перекладі на церковнослов’янську мову з’явився в 1649 р. в Москві, а в 1685 р., за благословенням патріарха Іоакима, був надрукований слов’янський переклад амстердамського видання «Православного ісповідання…». «Православне ісповідання віри» Петра Могили стало символічною книгою православної церкви.

Як свідчать історики, Петро Могила заслужив похвалу і повагу своїх сучасників за вченість, працьовитість і доброчинність. Але Петра Могилу не підкупляли улесливі слова. Хоча Київський митрополит уникав відкритої полеміки з уніатами та католиками, але він рішуче став на захист православ’я, коли Касіян Сакович, який перейшов із православія в католицизм, написав книгу «Перспектива» проти православної церкви. Петро Могила надрукував книгу «Літос» у 1644 р., у якій спростував неправду та наклепи на православну церкву. Вона складається з передмови та 8 розділів, у яких автор міркує про таїнства й обряди, церковний статут, а на завершення — про дві головні різниці східної церкви від західної: сходження Святого Духа і примат папи. В «Літосі» підкреслюється різниця між догматами та обрядами.

Бажаючи прославити православну церкву, Петро Могила постійно турбувався про видання агіографічної літератури українських книжників. У 1635 р. він благословив друкування «Патерікону» Сильвестра Косова, що був своєрідною переробкою написаного ще преподобним Нестором Києво-Печерського патерика. У 1638 р. Петро Могила передав дбайливо зібрані ним повісті про чудеса Печерських угодників Афанасію Кальнофойському, який уклав книгу «Чуда, що були, як у самім чудотворнім Печерськім монастирі, так і в обох святих печерах, де з волі Божої благословенні Печерські отці жили та скинули із себе тягар своїх тіл».

Останньою великою працею Петра Могили був «Требник», який випущено у світ якраз за два тижні до його смерті, тобто 16 грудня 1646 р. Це великий том на 1700 сторінок, у якому докладно описані таїнства й обряди православної церкви.

Складаючи Требник, він користувався римським Требником і запозичив з нього лише те, що здавалося йому потрібним у православній церкві, але чого не було в обрядності руської церкви. До Требника ввійшло багато молите, які з’явилися ще задовго до розділення церкви й були прийняті як на Сході, так і на Заході.

Недовгою була діяльність Петра Могили на Київській кафедрі, але користь і значення її дуже великі для православної церкви в Україні. У передсмертному заповіті він засвідчив свою відданість православній вірі предків: «У святій вірі, у котрій народився, виховався і з волі й ласки Божої достоїнство митрополитське недостойний на собі маю, у ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед маєстат Господа моєго».

Петро Могила просив його поховати в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Він написав: «Бачачи, що занепад святого благочестя в народі руському походить не від чогось іншого, як від цілковитої нестачі освіти та науки, я дав обітницю Богу моєму — усе моє майно, що дісталося від батьків, і все, що буде діставатися від прибутків, одержаних із доручених мені святих місць, з маєтків для цього призначених, віддавати частково на відновлення зруйнованих храмів Божих, від яких залишилися жалюгідні руйновища, частково — на заснування шкіл у Києві».

До останніх днів свого життя Петро Могила залишився щедрим дародавцем заснованої ним колегії. У цій справі він став прикладом для інших членів Київського братства, які різними пожертвами надавали училищу значну допомогу. Заповітом Київський митрополит віддав заснованій ним школі більшу частину свого майна, усю свою бібліотеку (а його бібліотека була на той час найкращою і найбільшою в Києві і однією з найкращих у всій Польській державі).

Митрополит Петро Могила закінчив свій земний шлях 1 січня 1647 р. Його поховання було призначено на день пам’яті сорока мучеників, який того року випав на вівторок другого тижня Великого посту. Зібралося дуже багато народу, щоб провести в останню путь сина Молдови, якого українці полюбили як свого пастиря і який ототожнив себе з українським народом, на захист прав якого він непохитно стояв упродовж усього життя.

Спочатку гроб із тілом Петра Могили стояв у Святій Софії, де він знаходився до дня поховання. Його поховали в крипті лівого крила собору. На смерть Петра Могили було написано багато віршів, у яких висвітлювався святительський подвиг Київського митрополита.

Пам’ять святителя Петра Могили вшановують 14 січня (1 січня за ст. ст.).

 

http://www.parafia.org.ua/biblioteka/zhyttya-svyatyh-i-podvyzhnykiv/petro-mohyla/

Cвятитель Петро Могила, митрополит Київський і Галицький та всієї Русі (1647)

Майбутній Київський митрополит Петро Могила народився 21 грудня 1596 р. і походив із стародавнього молдавського роду Могил. Він був третім сином Симеона Могили, молдавського князя. Рід Могил мав родинні зв’язки з такими польськими або спольщеними магнатськими родинами, як Потоцькі, Вишневенькі, Корецькі. Вони виникли через заміжжя «Могилянок», доньок молдавського князя Єремії, та одруження синів названих родин. Брат батька Петра Могили — Юрій у 1589 р. був поставлений на митрополита Молдавського і Сучавського. Симеон Могила — батько майбутнього Київського митрополита — у 1596 р. одержав від Польської держави право польського шляхетства. Будучи польськими шляхтичами і підтримуючи тісні політичні зв’язки з Польщею, Могили мали великі маєтності на Поділлі та Київщині. Вони не тільки залишилися православними, а в особах Єремії і Симеона проявили себе великими прихильниками Української православної церкви. Могили були благодійниками Львівського ставропігійного братства. На пожертви Єремії і Симеона Могил у Львові побудовано церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці (1591), тому вона й названа Волоською (Молдавія й Волощина — назви румунських земель у XIV-XVII ст.). Рід Могил по жіночій лінії теж прославився своїми пожертвами для Української Православної Церкви. Донька князя Єремії Анна, незважаючи на шлюб із польським аристократом, залишилася православною, а в 1630 р. навіть стала членом Львівського ставропігійного братства.

Початкову і середню освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі. Він міг навчатися також у Львівській єзуїтській колегії, де в той же час навчався майбутній український гетьман Богдан Хмельницький, оскільки вони були майже однолітками. Після цього Петро Могила подорожував по Західній Європі, здобуваючи вищу освіту в закордонних університетах. Він добре знав грецьку мову, яку вивчав у Львівському братському училищі, і латинську, якій приділяли увагу в єзуїтських колегіях. У закордонних університетах (зокрема Сорбонському) Могила вивчав латинське богослів’я. Пізніше, розробляючи систему освіти в Києві, він запозичив усе те позитивне, з чим ознайомився в школах і вищих навчальних закладах Західної Європи. Саме цим пояснюються, з одного боку, його відданість православній вірі, а з іншого — відкритість до інших віросповідань.

При дворі польського гетьмана Станіслава Жолкевського молодий Петро Могила вивчав військові мистецтво, яке незабаром йому довелося застосувати на практиці. Зі своїм власним людом він брав участь у Хотинській битві 1621 р. У цій польсько-турецькій війні перемогу здобуло польсько-українське військо, у якому козацькими загонами командував Петро Сагайдачний. Тоді ж Сагайдачний дістав поранення, від якого незабаром помер. У рік його смерті — 1622 р. — Петро Могила приїздив до Києва. У цей час перед ним стояла дилема, яким шляхом іти далі: обрати службу офіцера польської армії чи стати на духовну стезю, присвятити себе служінню православній церкві, яка за тих умов дуже цього потребувала. В наступні роки вій часто приїздив до Києва — міста, з яким його пов’язувало почуття вдячності своєму духовному наставнику митрополиту Іову Борецькому.

Минуло три десятиліття після Берестейської унії, коли православні в Україні й Білорусі розкололися на дві частини: одна визнала примат Римського Папи і деякі католицькі догми, через що почала називатися греко-католицькою, або уніатською, а інша зберігала традиційну віру предків, започатковану ще за часів Київської Русі в складі Константинопольського патріархату.

Церковне життя ще й до унії було дезорганізоване. Моральний стан ієрархії та духовенства перебував на низькому рівні, Ієрархи розпоряджалися маєтностями церкви, немов своєю приватною власністю. Через унію православна церква позбулася деяких храмів і володінь. Софію Київську в православних відібрали. Римський Папа вважав, що і Києво-Печерська лавра мала перейти у володіння греко-католицького митрополита.

У цей тяжкий для православної церкви час Господь поставив світильником Української Православної Церкви Петра Могилу. У 1627 р. після смерті архімандрита Захарії Копистенського він був обраний архімандритом Києво-Печерського монастиря. На виборах Петро Могила мав повну підтримку митрополита Іова Борецького. Святитель займався церковно-православного діяльністю і співпрацював з ієрархією, висвяченою Єрусалимським патріархом Феофаном при королі Сигизмунді III, коли становище православної церкви в Польщі було безправним, а православна ієрархія не визнавалася державною владою. Молодий архімандрит, воєводич молдавських земель і одночас польський шляхтич, не завагався стати на бік православних українців і білорусів, в опозицію до пануючого суспільства, гнобителів християнства. Незважаючи на свою відданість православній вірі, він не був засліпленим фанатиком, його всебічна освіта та широкий світогляд дали можливість цінувати все краще, що було в інших віросповіданнях.

Петро Могила мав конкретний план виведення православної церкви з глухого кута, у якому вона опинилася після Берестейської унії, і повернення її до давнього благочестя. Досконало знаючи, у чому полягала сила зброї єзуїтів, він усвідомлював, як їй можна протистояти. Одним із таких важливих засобів він уважав освіту й друковане слово. Петро Могила розпочав культурно-просвітницьку діяльність у церкві видавництвом книг у Печерській друкарні та заснуванням школи в Києво-Печерській лаврі. Школа була відкрита після смерті Іова Борецького восени 1631 р., бо митрополит був противником відкриття в Києві нової школи, яка б конкурувала з Київського братського школою. Перед Петром Могилою постала проблема: де набрати добрих учителів, коли їх в Україні не було? Він зібрав талановитих молодих людей і послав їх за кордон вчитися на свої кошти; потім вони стали викладачами Могилянської школи.

У передмові до виданого Петром Могилою у 1636 р. «Анфологіону» сказано: «На кошти свого родинного майна, відновивши занедбані й спорожнілі київські школи, він постачав, постачає і дуже хоче за допомогою небесною до кінця свого життя постачати школи книгами, учителями, засобами на існування бідних студентів».

Петро Могила як архімандрит завів у Лаврі належні порядки. Він поновив Успенський собор, побудував у Голосієві під Києвом монастир, а також притулок для старців. І все це — на власні кошти. При захисті прав Києво-Печерської лаври чи інших православних церков Петро Могила діяв сміливо й наполегливо. Енергійна діяльність архімандрита Петра Могили за п’ять років від поставлення його на ігумена монастирської братії, тверда оборона ним прав православної церкви перед чисельними польськими магнатами поставили його на чолі православної делегації, яка після смерті Сигизмунда III повинна була відстоювати права православної церкви у Варшаві на сеймах конвокаційному, елекційному й коронаційному нового короля Владислава IV. Велика заслуга Петра Могили в тому, що він добився урівняння в правах православної церкви з греко-католицькою, про що було записано в «Пунктах заспокоєння» 1632 р. Із цього часу православна ієрархія визнається польським урядом. До цього православна церква не мала ніяких прав, а єпархіальні архієреї сиділи в Києві, не маючи права знаходитися у своїх єпархіях.

Його заслугу визнали сучасники. Кияни, духовенство, українська шляхта радісно вітали Петра Могилу стрічками, промовами, віршами. В його особі українці святкували свою першу національну перемогу після стількох літ смутку, неволі та приниження. Студенти Могилянської колегії в похвалах Петру Могилі свідчили, що він «доказав ясніше від сонця в полудні наші права щодо сили тверді, як алмаз, золоті за своєю дорогоцінністю, святі за своєю давниною».

Серед своїх сучасників Петро Могила найкраще усвідомлював ту шкоду, якої завдавав українському народові розкол між церквами, і тому щиро прагнув його подолати. Ця ідея пронизує всю його церковну діяльність — від початку і до останнього подиху митрополита. В цей час польський уряд уже зрозумів, що Берестейська унія не виконала завдань, які ставилися перед нею.

Перші кроки Петра Могили в цьому напрямі були пов’язані з планами Мелетія Смотрицького, автора прославленої «Слов’янської граматики», знаменитого полеміста, якому належав «Тренос», що за його купівлю чи продаж король установив штраф у п’ять тисяч злотих. Мелетій Смотрицький був православним єпископом, висвяченим ще патріархом Єрусалимським Феофаном, але потім, у липні 1627 р., ображений утручаннями братства в його церковні справи, таємно перейшов на бік уніатів. Не розкриваючи своїх зв’язків із католиками, він не раз обговорював із митрополитом Іовом Борецьким і Петром Могилою проблему зближення позицій православних ієрархів і греко-католиків. При цьому і тодішній Київський митрополит, і Києво-Печерський архімандрит прихильно ставилися до ідеї примирення церков. Мелетій Смотрицький продовжував агітувати молодого ієрарха перейти на бік уніатів «для поєднання Русі з Руссю», однак Петро Могила, хоч і став лагіднішим у розмовах про римську церкву і про догматичні різниці з нею, проте залишився на позиціях православної віри.

15 серпня 1628 р. на Успіння Пресвятої Богородиці був скликаний Помісний православний собор. На ньому вирішили розглянути розходження між православною і католицькою церквами. Проект постанови доручили підготувати Мелетію Смотрицькому. Однак замість цього він написав трактат під назвою «Апологія подорожі до країв східних…», у якому всю вину за розкол поклав на православну церкву. Така позиція Мелетія Смотрицького викликала осуд серед православних. Петра Могилу включили до духовного суду, який виявив, що в «Апології…» Мелетія Смотрицького є сто п’ять відступів від православного віровчення. Собор вимагав від її автора зречення. Спочатку Мелетій Смотрицький відмовився, а потім під тиском козаків, які погрожували йому смертю, засудив «Апологію…» і покаявся. Петро Могила не тільки засудив цей твір, а й сам роздавав учасникам собору свічки для спалення «Апології…».

Тим часом Петро Могила розгортав свою діяльність у Лаврі, зміцнюючи її друкарню. Друкарню Печерської лаври заснував у 1615 р. Єлисей Плетенецький, тодішній архімандрит. Це була перша друкарня в Києві, яка стала важливим центром книгодрукування в Україні ХVІІ-ХVШ ст. Після смерті Єлисея Плетенецького друкарнею керував Захарія Копистенський, а вже після нього — Петро Могила, за якого друкарня значно активізувала свою діяльність.

У 1629 р. тут був виданий «Літургіаріон», або «Служебник». Священнослужителі Української Православної Церкви вперше одержали потрібну для них книгу. Противники православ’я (і не тільки вони) не раз посилалися на те, що в церковних книгах Русі було багато помилок і різночитань. Петро Могила добився того, що будь-яка церковна книга, яка друкувалася в Україні, звірялася з джерелом перекладу. Він особисто ввіряв слов’янські переклади з грецькими оригіналами. Для цього видання було написано догматичне й обрядове пояснення літургії. Через 10 років «Служебник» був перевиданий із доповненнями, створеними Петром Могилою єктеніями та молитвами на різноманітні випадки життя. «Служебник» сприяв уніфікації богослужбової практики української церкви і був одним із важливих кроків Петра Могили в покращенні богослужбового життя духовенства.

У 1631 р. із цієї друкарні виходить у світ «Тріодь Цвітна», яка містила всі церковні служби, починаючи від Великодня і до свята Всіх святих. Цю книжку Петро Могила присвятив своєму єдиноутробному брату Мойсею, який був князем у Молдові. У передмові він виклав «обов’язки доброго керівника». Серед них були такі: призначати на службу мужів благих і благочестивих; у суді перш за все вину з’ясувати, а тоді вже вирок проголошувати; жити в мирі із сусідами; за свободу Вітчизни і своїх «підручних» мужньо стояти; воювати лише з ворогами, а «незлобливих» щадити.

Поряд із «політичними» порадами Петро Могила давав братові й «Божі»; передусім вірі православній поклонятися та її поширювати; у своїй державі викоріняти ідолопоклонство і «сатанинські умишленія», зміцнювати вчення соборної церкви; у православ’ї та благочесті наслідувати приклад батьків і попередників; бути ктитором, будівничим і благодієм церков та училищ; для своїх підлеглих бути справедливим керівником і взірцем благочестя, справедливості, честі й усіх доброчинностей; прислуховуватися до уст Господніх; будувати і відновлювати храми; берегти церковні обряди; усім підвладним письмово нагадувати про каяття і молитву. В цих порадах Петро Могила виклав власне бачення не тільки світського керівника, а й ієрарха православної церкви.

 За п’ять років його керівництва в Лаврі було надруковано п’ятнадцять різних книжок. Освічених богословів і письменників, які гуртувалися навколо Петра Могили, називали «могилянським Атенеумом». У 1636 р. з’явилася книга під назвою «Анфологіон» — збірник моральних і життєвих повчань.

 Петро Могила дбав про книгодрукування не лише в Києві та Україні, а й за її межами.

 

На дев’ятий день після смерті митрополита Іова Борецького Петро Могила об’єднав лаврську і братську школи при Богоявленському монастирі на Подолі в Києві. Об’єднання цих шкіл заклало основи вищої освіти на території колишньої Київської Русі. Утворений таким чином Києво-Могилянський колегіум став фактично першим православним університетом. Тут отримали освіту чимало знаменитих, освічених і доброчесних пастирів, державних чиновників і зразкових громадян. Колегіум і Богоявленський монастир, ченцями якого були виключно викладачі колегіума, утримувалися на кошти Петра Могили.

Як освітня установа, колегіум Петра Могили мав європейську структуру, відповідаючи всім тодішнім стандартам. Як відомо, у Європі освіта зародилася в монастирських школах. Пізніше більш ґрунтовну підготовку давали так звані соборні школи — при кафедральних соборах великих міст. Ще пізніше на їхній основі виникають універсальні шкільні заклади — університети або академії. Заснований Петром Могилою навчальний заклад був схожий на подібні західноєвропейські вищі школи. У ньому було вісім класів, а навчання тривало спочатку сім, а пізніше дванадцять років. Польський король тривалий час не давав дозволу на викладання богослов’я, і це стало формальною причиною того, що заснований навчальний заклад не одержав звання академії.

Могилянська колегія ставила перед собою мету виховати красномовних ораторів, які б володіли мистецтвом вести диспут, захищаючи православну віру, виголошувати проповіді.

Щоб забезпечити належний рівень освіти, Петро Могила постійно стежив за високим рівнем кваліфікації науково-педагогічних кадрів колегії. Для цього він посилав здібних учнів на навчання за межі України. Серед них буди Інокентій Гізель, Єпіфанін Славинський, Софроній Почаївський, Тарасій Земка. Лазар Баранович. Викладачами ставали також кращі випускники колегіуму.

Петро Могила мріяв поширити започатковану ним систему освіти на всю Україну. 1634 р. він організував філіал Київського колегіуму у Вінниці, який згодом, у 1639 р., був переведений на Волинь у місто Гощу. З 1636 р. існував філіал колегіуму і в Кременці. Більше того, Петро Могила заснував освітні заклади нового спрямування навіть за межами України. За його допомогою було організовано Слов’яно-греко-латинську академію в столиці Молдови Яссах, куди він направив чотирьох київських викладачів. Тоді ж, у 1640 р., київський митрополит звернувся й до московського царя Михайла Федоровича з пропозицією заснувати в Москві ШКОЛУ, у якій київські вчені навчали б дітей боярських і простих людей грецькій та слав’янській грамоті. Але цю пропозицію не прийняли.

Могилянський колегіум викликав занепокоєння польських урядовців. Польський король відмовився видати привілей на засновану Петром Могилою вищу школу, що дало можливість їй мати статус академії. Польські урядовці всіляко намагалися знищити цю школу, розігнати її учнів і викладачів. Відряджені до Києва єзуїти заснували тут свій колегіум, метою якого було, щоб студенти з руського колегіуму переходили до єзуїтського і навчалися латинській вірі. Представники влади не спинялися ні перед чим, аби налякати учнів колегіуму. 1640 р. Петро Могила подав скаргу уряду на те, що намісник Київського замку, потураючи злобі ворогів колегіуму, навмисне підіслав свого повіреного, який, зіткнувшись з якимись іншими особами, напав на студента Гоголевського, звинуватив його в безчинстві, а намісник без розгляду справи стратив його.

Могилянська школа почала давати свої плоди. Наслідком всілякого сприяння освіті стало те, що через кілька років після смерті Петра Могили іноземні мандрівники засвідчували надзвичайно високий рівень загальної грамотності в Україні. Антиохійський архідиякон Павло Алепський побував у 1654 та в 1657 р. на нашій землі й відзначив, що «по всій землі руських ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок уміють читати і знають порядок церковних служб… На землі козаків усі діти вміють читати, навіть сироти». У своїх спогадах Павло Алепський окремо спинився на тодішньому світильнику просвіти — Київському колегіумі.

Отже, Києво-Могилянський колегіум від самого початку відіграв важливу освітню роль в Україні, став центром розвитку наукової думки, а головне став інструментом захисту православної віри. Сам Господь воздвигнув світильник православної церкви в Україні — Петра Могилу. У колегіумі він виховав духовних пастирів, учених і багато визначних церковних діячів, які зробили вагомий внесок у розвиток православного богослов’я і культури не лише в Україні, а й у сусідніх державах.

Після смерті короля Сигизмунда III у 1632 р. в Прилуках на великій козацькій раді була обрана делегація від православного населення України на конвокаційний сейм. Свою делегацію відправило й православне духовенство. І хоча на той час Київським митрополитом був Ісайя Копинський, главою делегації обрали Петра Могилу, якого підтримувала і шляхта, що не прийняла унії. За попередніх чотири з половиною роки архімандрит Києво-Печерського монастиря зробив багато для захисту Лаври. Навколо Петра Могили гуртувалися всі, хто бачив у ньому захисника православ’я.

На сеймі Петро Могила зайняв тверду позицію. Він вимагав скасувати всі заборони щодо будівництва православних церков, відкриття колегіумів, друкарень, а також порушив питання про повернення відібраних греко-католиками православних храмів. Позиція Петра Могили примусила претендента на польський трон королевича Владислава прийняти спеціальний документ «Статті, або пункти заспокоєння руського народу». Багато вимог Петра Могили було задоволено, зокрема, щодо повернення православним Софійського собору в Києві, Видубецького монастиря (в обмін на Гродненський), усіх маєтків Київської митрополії, повернення Луцької та Перемиської єпархій для православного люду. Все це значно зміцнило любов православних до Петра Могили. Це привело до того, що делегати елекційного сейму у Варшаві обрали Київським митрополитом Петра Могилу замість старого, кволого і хворобливого Ісайї Копинського. Король Владислав IV цей вибір затвердив 10 листопада 1632 р. а 12 листопада того ж року до Царгорода виїхала делегація Української Православної Церкви. Константинопольський патріарх Кирило Лукаріс благословив Петра Могилу й одночасно призначив його екзархом Константинопольського патріаршого престолу.

Хіротонія відбулася у Львові 1633 р. в Успенській (Волоській) церкві, яку двома роками раніше освятив сам Петро Могила. Після завершення справ у Львові нововисвячений митрополит повернувся в Київ, де його зустрічали з великою радістю. Після повернення до Києва з титулом митрополита Київського і Галицького і всієї Русі діяльність Петра Могили в церковному будівництві ще більше посилилася, як і в галузі освіти, книгодрукування, так і в благодійних справах. Між іншим, жителі Києва силою відібрали Софійський собор. У ті часи кафедральний собор, збудований Ярославом Мудрим, знаходився у занепаді. Служба в зруйнованому соборі не правилися. Наглядав за собором шляхтич Корсак. Юрба киян прийшла до хати Корсака з вимогою віддати ключі від собору. Самого Корсака вдома не було, а його мати відмовилася віддати ключі. Тоді люди рушили до собору, відбили замки і відчинили його. Кияни також заволоділи дерев’яною церквою Св. Миколая, що стояла на місці Десятинної, та церквою Св. Василія, яку збудував ще князь Володимир на Перуновій горі.

Петро Могила привів «главу і матір всіх церков Русі», як він називав Софійський собор, у благоліпний вигляд. Через кілька років після реставрації собору в Передмові до присвяченої Петру Могилі виданої у Львові «Тріоді» (1642) видавці відзначали: «Церкву Св. Софії у богоспасаємому городі Києві, колись святої пам’яті князем і самодержавцем всієї Русі Ярославом збудовану і на приклад усьому світу виставлену, Ваше Преосвященство вже в руїнах перебуваючу знову реставрував і до першої оздоби коштом своїм і старанням привів». Крім того, Петро Могила відновив і церкву Св. Василія, а на руїнах Десятинної почав будувати нову, причому спочатку провів тут археологічні розкопки, знайшов гроб князя Володимира і переніс його святі останки до Успенського собору Києво-Печерської лаври, Петро Могила також відбудував і стародавній храм Спаса в Берестові. У Києві він побудував і нові церкви, які, на жаль, до наших часів не збереглися,

У будівельних і реставраційних справах Петро Могила не забував і про свою давню мрію — примирити і поєднати всіх руських людей християнської віри. У 1636 р. він звернувся до православних із закликом до примирення з греко-католиками. Митрополит узагалі закликав до миру віруючих усіх віросповідань. У зверненні до священиків і мирян Петро Могила писав: «Ми закликаємо всіх, хто живе під одним законом, до сусідської дружби, злагоди і приязні».

Але ці настрої декому не подобалися. Були серед недругів Петра Могили і такі, що не тільки не підтримували його, а навіть намагалися зашкодити, поширюючи різні брехливі чутки й наклепи. Чимало неприємностей завдав новому митрополиту Ісайя Копинський. Безперечно, усунення з Київської кафедри, яку він займав, пережити було нелегко. Ісайя Копинський спочатку погодився з тим, що митрополитом Київським замість нього став Петро Могила, але пізніше почав писати до короля скарги на свого наступника. Після чвар і скандалів у лютому 1637 р. в Луцьку в присутності великого числа духовенства відбулася зустріч і примирення двох митрополитів, після чого Ісайя Копинський відмовився від своїх позовів і претензій до Петра Могили. Це називалося тоді «дати квит». Його заява про те, що він дає квит Петру Могилі була легалізована відповідним записом у міській судовій книзі.

У 1635 р. волинський воєвода князь Адам (Олександр) Сангушко виступив з ініціативою поєднання православних і уніатів. Він звернувся до папи з листом, у якому свідчить про прихильне нібито ставлення Петра Могили й православного народу України до унії. Зокрема, він писав у Ватикан: «Могила внутрішньо схильний до унії… Але через страх перед козаками… не наважується бути відвертим». Це звернення спонукало Ватикан провести таємні переговори. Про це дізнався польський король Владислав IV.

Він звернувся до Петра Могили й до уніатського митрополита Вільяміна Рутського з пропозицією домовитися між собою й обрати патріарха української церкви. Король просив митрополитів православної та уніатської церков дійти «єднання і тривкої згоди»: «Ви можете, за прикладом Москви та інших держав, мати в себе вдома те, за чим ви звертаєтеся за кордон».

Чутки про те, що Петро Могила має стати першим «руським», тобто українським патріархом, були досить поширені як у самій Польщі, так і за її межами. У Ватикані від ідеї патріархату для руської (української) церкви рішуче відмовилися і на цьому стояли і в 1637, і в 1638 р. Там категорично відмовлялися від обговорення будь-яких догматичних питань і тим самим зривали всі спроби примирення церков. У Ватикані покладалися на інформацію, що надходила з Польщі про те, нібито Петро Могила поділяє погляди уніатів. У ватиканських архівах зберігається чимало документів, у яких Київський митрополит характеризується як таємний уніат. Там бажане видавали за дійсне.

Ці документи складалися католиками або уніатами, і в них відображено те, що їхні автори хотіли б бачити. Але між позицією Петра Могили і позицією католицької церкви в справі об’єднання розділених церков суттєва відмінність. Тодішні католики навіть уніатів вважали нижчою категорією віруючих, не кажучи вже про віруючих інших віросповідань. Вони визнали єдино правильною вірою тільки свою, тому прагнули підпорядкувати собі православних шляхом злиття церков під главенством папи; тим часом як Петро Могила хотів об’єднати, а не злити церкви, не підпорядковувати одну церкву іншій. Умовою об’єднання церков мала стати віра неподільної церкви. Тому він міг погодитися на обрання спільного для православних і уніатів патріарха, який попри визнання примату Римського Папи «primus in terparis» у всьому іншому був би цілком незалежний. Об’єднання повинно залишити східні й західні церкви самостійними. Тому митрополит Київський не повинен призначатися ні Римським Папою, ні Константинопольським патріархом, а мусить бути обраний собором своїх єпископів. Для примирення ворогуючих в Україні сторін слід скликати собор православних і уніатів, попередньо обговоривши на своїх соборах потребу покласти край розбратові між церквами.

За життя Петра Могили було здійснено ще одну спробу об’єднання церков у 1643 р. Ініціатива цієї спроби виходила від Холмського уніатського єпископа Мефодія Терлецького. Православні висунули умови в документі «Способи загальної згоди». Ці умови стосувалися кількох догматичних питань, але вони засвідчують, що і православні в деяких питаннях згідні піти на компроміс, а в головних своїми поглядами поступатися не збираються. Спроба і на цей раз закінчилася безрезультатно. Православні не прийняли католицьких умов. Петро Могила критично ставився до Берестейської унії, яка мала на меті не збереження православ’я, а перетворення грецької віри на римську. Він погоджувався на визнання примату папи як першого по честі, якщо це принесло б якусь користь православній церкві. Православні хотіли розв’язати розбіжності на основі рівності сторін, і тут не можна не визнати широту поглядів Петра Могили, який прагнув подолати розкол між східною і західною церквами. Він пропонував компроміси, але не за рахунок будь-якої зміни православних догматів. І не його вина, що католицька сторона була непоступливою. Конгрегація пропаганди віри розглядала пропозиції православних і підтвердила свою головну умову: визнання всіх католицьких догматів. 16 березня 1648 р. Конгрегація пропаганди віри прийняла рішення, що русинський митрополит повинен звертатися до Папи Римського для затвердження на своїй посаді й лише після одержання його згоди вважатиметься повноправним ієрархом.

Петро Могила серед своїх митрополичих обов’язків уважав одним з основних усунути анархію в церковному житті, ретельно стежити за моральними вимогами та канонами щодо богослужіння. Саме із цією метою він видавав численні богослужбові книжки й особисто перевіряв благочестя священиків, примушуючи вчитися тих, хто чогось не знав або не вмів, суворо караючи тих, хто продовжував порушувати церковні порядки і відправлення служб. Він особисто стежив за дотриманням церковних канонів. Так, Петро Могила відмовився висвятити на єпископа шляхтича Івана Попела, обраного перемиською шляхтою і затвердженого королем, бо той був двічі одруженим. Він піклувався про кандидатів на посади священиків, сам екзаменував їх і рішуче відмовлявся від тих, які не шанували церковних канонів. Петро Могила високо цінував участь мирян у церковних справах і тому на собори разом із духовенством запрошував світських осіб. Так було, наприклад, у 1640 р., коли на соборі в Києві розглядалися важливі питання, серед яких: «Православне сповідання віри».

Петро Могила гідно відповідав, коли православній церкві докоряли, що вона не мас «великородних владик». «Православні українці, увірувавши в Христа Господа, не сумніваються в тому, що Христос, як мислений Глава, управляє східною церквою за Своєю обіцянкою: «Се Аз з вами до скінчення віку». Русь має всесильне заступництво свого благочестя в особі Христа. А що в Русі немає великородних владик, то що в цьому поганого? Адже і первісна церква почала створюватися не великородними владиками, а убогими рибалками, однак Бог через них схилив до віри в Христа і монархів, і великородних володарів. Душі найнезнатніших християн так само спокутувані кров’ю Христа, як і душі великородних володарів, а тому і ті, й інші мають бути рівними».

 У 1643 р. Петро Могила з метою піднесення благочестя й християнської моральності його пастви канонізував преподобних Печерських ченців, похованих у Ближніх і Дальних печерах Києво-Печерської лаври, архімандритом якої він був.

За часів Петра Могили виникла ідея утворення українського патріархату, яка належить польському королю Владиславу IV. Кандидатом на патріарший престол, за планом польського короля, намічався Петро Могила, якщо б православні й уніати погодилися на примирення. В православній церкві патріархати є автокефальними церквами, а патріархи головами цих автокефальних незалежних церков. Коли Владислав IV у своїх грамотах закликав православну й уніатську ієрархію до утворення патріархату за прикладом Москви, то він або несвідомо помилявся, або свідомо обманював своїх підлеглих. Король ототожнював поняття «патріарх» і «патріархат» у розумінні православної церкви з іншим розумінням його в римській церкві. Якби Київський патріархат був утворений у XVII ст., то мав би статус автокефальної церкви у складі Вселенської православної церкви, а в розумінні польського короля він підлягав би Римському Папі. А це означає, що київський патріархат відпав би від православної церкви.

Отож стає очевидним, що патріаршеством православні заманювалися до унії з Римом. Петро Могила бачив у цьому плані давній намір Риму підпорядкувати православних в Україні, бо римська церква ніколи не поступиться догматом про примат папи, а підпорядкування римському престолу приховує небезпеку для чистоти православної віри. Митрополит Петро Могила, виконуючи волю короля, до якого мав вдячні почуття за те, що він не пішов шляхом свого батька Сигизмунда III у переслідуванні православних, а навпаки, узаконив православну церкву, — розіслав братствам грамоти. У них закликав братчиків, з одного боку — до примирення з уніатами, а з іншого — бути обережними, щоб не принести шкоди православній церкві. Він наказав братствам обрати на сейм таких послів, які були найбільш віддані православній вірі. На сеймі мали обговорювати пропозицію короля про утворення українського патріархату.

Петро Могила розумів наміри польського короля й уніатів і не дав себе спокусити патріаршим саном із Риму. Правда, на сеймі 1637 р. не дійшло до обговорення питання про унійну згоду, бо цей сейм був зірваний, але король продовжував свої старання про примирення православних і уніатів на основі утворення українського патріархату.

Римська курія ставилася до ідеї українського патріархату неприхильно. В Римі ця ідея викликала побоювання, щоб переговори між православними й уніатами в справі утворення патріархату не привели до повернення уніатів у лоно православної церкви.

У той час, коли консервативно настроєне православне духовенство, і серед них колишній митрополит Київський Ісайя Копинський, поширювало серед української громадськості чутки про «неправославіє» митрополита Петра Могили, ніби «благословленного вже від Папи Римського на патріарха», Петро Могила разом із вченими ченцями готував Помісний собор церкви, який міг розглянути проблеми Української Православної Церкви. Київський собор 1640 р. проходив на суто православних засадах і засвідчив, що в церковного керівництва не було жодного наміру будувати Українську Православну Церкву на унійному грунті. Собор був викликаний ревністю Петра Могили до «охорони благочестя древніх предків наших».

Виданий Катехізис «Православне ісповідуваня віри» Петра Могили був признаний Київським помісним собором. Високо оцінюючи значення «Православного ісповідання віри», Петро Могила передав його на розгляд Константинопольському патріарху. Виправлений тоді Катехізис, або «Православне ісповідання віри», був посланий усім східним патріархам і визнаний сповіданням віри всієї православної церкви. Уперше «Православне ісповідання…» було надруковане грецькою мовою в Амстердамі 1662 р. За життя Петра Могили в скороченому вигляді польською і українською мовами Короткий, або Малий Катехізис, був виданий у друкарні Києво-Печерської лаври у 1645 р. Цей же Катехізис Петра Могили в перекладі на церковнослов’янську мову з’явився в 1649 р. в Москві, а в 1685 р., за благословенням патріарха Іоакима, був надрукований слов’янський переклад амстердамського видання «Православного ісповідання…». «Православне ісповідання віри» Петра Могили стало символічною книгою православної церкви.

Як свідчать історики, Петро Могила заслужив похвалу і повагу своїх сучасників за вченість, працьовитість і доброчинність. Але Петра Могилу не підкупляли улесливі слова. Хоча Київський митрополит уникав відкритої полеміки з уніатами та католиками, але він рішуче став на захист православ’я, коли Касіян Сакович, який перейшов із православія в католицизм, написав книгу «Перспектива» проти православної церкви. Петро Могила надрукував книгу «Літос» у 1644 р., у якій спростував неправду та наклепи на православну церкву. Вона складається з передмови та 8 розділів, у яких автор міркує про таїнства й обряди, церковний статут, а на завершення — про дві головні різниці східної церкви від західної: сходження Святого Духа і примат папи. В «Літосі» підкреслюється різниця між догматами та обрядами.

Бажаючи прославити православну церкву, Петро Могила постійно турбувався про видання агіографічної літератури українських книжників. У 1635 р. він благословив друкування «Патерікону» Сильвестра Косова, що був своєрідною переробкою написаного ще преподобним Нестором Києво-Печерського патерика. У 1638 р. Петро Могила передав дбайливо зібрані ним повісті про чудеса Печерських угодників Афанасію Кальнофойському, який уклав книгу «Чуда, що були, як у самім чудотворнім Печерськім монастирі, так і в обох святих печерах, де з волі Божої благословенні Печерські отці жили та скинули із себе тягар своїх тіл».

Останньою великою працею Петра Могили був «Требник», який випущено у світ якраз за два тижні до його смерті, тобто 16 грудня 1646 р. Це великий том на 1700 сторінок, у якому докладно описані таїнства й обряди православної церкви.

Складаючи Требник, він користувався римським Требником і запозичив з нього лише те, що здавалося йому потрібним у православній церкві, але чого не було в обрядності руської церкви. До Требника ввійшло багато молите, які з’явилися ще задовго до розділення церкви й були прийняті як на Сході, так і на Заході.

Недовгою була діяльність Петра Могили на Київській кафедрі, але користь і значення її дуже великі для православної церкви в Україні. У передсмертному заповіті він засвідчив свою відданість православній вірі предків: «У святій вірі, у котрій народився, виховався і з волі й ласки Божої достоїнство митрополитське недостойний на собі маю, у ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед маєстат Господа моєго».

Петро Могила просив його поховати в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Він написав: «Бачачи, що занепад святого благочестя в народі руському походить не від чогось іншого, як від цілковитої нестачі освіти та науки, я дав обітницю Богу моєму — усе моє майно, що дісталося від батьків, і все, що буде діставатися від прибутків, одержаних із доручених мені святих місць, з маєтків для цього призначених, віддавати частково на відновлення зруйнованих храмів Божих, від яких залишилися жалюгідні руйновища, частково — на заснування шкіл у Києві».

До останніх днів свого життя Петро Могила залишився щедрим дародавцем заснованої ним колегії. У цій справі він став прикладом для інших членів Київського братства, які різними пожертвами надавали училищу значну допомогу. Заповітом Київський митрополит віддав заснованій ним школі більшу частину свого майна, усю свою бібліотеку (а його бібліотека була на той час найкращою і найбільшою в Києві і однією з найкращих у всій Польській державі).

Митрополит Петро Могила закінчив свій земний шлях 1 січня 1647 р. Його поховання було призначено на день пам’яті сорока мучеників, який того року випав на вівторок другого тижня Великого посту. Зібралося дуже багато народу, щоб провести в останню путь сина Молдови, якого українці полюбили як свого пастиря і який ототожнив себе з українським народом, на захист прав якого він непохитно стояв упродовж усього життя.

Спочатку гроб із тілом Петра Могили стояв у Святій Софії, де він знаходився до дня поховання. Його поховали в крипті лівого крила собору. На смерть Петра Могили було написано багато віршів, у яких висвітлювався святительський подвиг Київського митрополита.

 

Пам’ять святителя Петра Могили вшановують 14 січня (1 січня за ст. ст.).

 

http://www.parafia.org.ua/biblioteka/zhyttya-svyatyh-i-podvyzhnykiv/petro-mohyla/

 



Создан 12 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
Церква.info: Офіційний веб-сайт УПЦ Київського Патріархату free counters Погода в Рівному GISMETEO: Погода по г.Киев Храм святого благовірного князя Ярослава Мудрого УПЦ КП м. Дніпропетровськ Волинська православна богословська академія bogoslov.cv.ua  Cвято Феодорівський чоловічий монастир